ТРАВМА ТА ВІДПОВІДАЛЬНА ЖУРНАЛІСТИКА

Спершу в лютому Росія анексувала Крим. Потім, через кілька місяців, «сепаратисти», за підтримки російського спецназу та зброї, проголосили республіками деякі частини українського східного Донбасу. Для повернення території новий уряд України направив війська разом з батальйонами добровольців, деякі з яких сповідують ультраправу ідеологію. Після кількох місяців напружених боїв конфлікт зосередився вздовж лінії фронту, що проходить через Донбас. Загинули тисячі мирних жителів і бійців, а мільйони громадян України були вимушені переселитися до інших регіонів України, Росії та ЄС. Тепер війна, яка іноді описується як «заморожений конфлікт», продовжується з щоденними обстрілами між обома сторонами вздовж усієї лінії фронту та збільшенням кількості жертв.

Тим часом журналістам з України та Росії доводилося вести репортажі про війну, яка відбувається на території їхньої домівки або поблизу неї. Вони мали справу з тиском і цензурою зі сторони своїх же урядів або співгромадян, яким були не до вподоби їхні репортажі. Вони наражалися на арешти, викрадення, здирництво та погрози членам своїх родин зі сторони владних структур по той бік конфлікту. Їм також доводилося мати справу зі спрощеннями, нав’язаними ззовні, наприклад, що Україна – це країна, розділена між російськомовним сходом який орієнтується на Москву, та україномовним заходом, який дотримується єдиного погляду на українську національну ідентичність. Істина, як завжди, складніша.

Як журналістам, які працюють у такому середовищі, вдається залишатися об’єктивними, долати ризики та розвивати вміння розуміти травматичний досвід та пов’язані з ним проблеми? І чи є щось, чому ми можемо навчитися в журналістів, які висвітлювали інші конфлікти в своїх країнах? Наталя Антелава, Анджеліна Фуско, Олександра Грибенко, Павло Канигін та Анастасія Станко розповіли про свій досвіт роботи Деніелу Тріллінгу для Дарт центру з журналістики і травми. Дін Айдукович поділився своїми висновками спеціалиста, який займається психологічними травмами.

Перше: освітлення війни у власній країні

Деніел Тріллінг: Анастасія, чи був такий момент, коли прийшло усвідомлення, що ваші репортажі мають бути більше, ніж просто «патріотичними»?

Анастасія: На початку конфлікту на Сході України багато наших друзів пішли воювати, і ми хотіли бути поряд з ними, щоб стати свідками їхніх дій. Але за декілька місяців бачиш, що мирні жителі страждають від всього цього насильства, що їх травмували – і розумієш, що військові не є головними героями цієї історії. Отож ми почали робити сюжети про мирних жителів.

ДТ: Наскільки інші журналісти в Україні дійшли, на вашу думку, аналогічних висновків?

Анастасія: У нас в Україні є жарт, що існують звичайні журналісти і журналісти «Слава Україні» [«Слава Україні» – націоналістичне гасло – прим. автора]. Є аргументи, що, можливо, ми не маємо бути об’єктивними і повинні бути воїнами інформаційної війни; що ми повинні говорити правду, але, є деякі факти, які, можливо, не слід висвітлювати. Деякі журналісти кажуть, що про насильство з боку українських війскових необхідно говорити лише після закінчення війни. Але наша команда Громадського, наприклад, не може так чинити, тому що це не відображатиме всієї правди. Ми працюємо для мирного населення, і ця правда стосується їхнього життя та безпеки.

І така суперечка виникає не тільки з приводу насильства з боку українських військових –  вона також стосується питань про дипломатичні шляхи вирішення конфлікту або сюжетів про корупцію в Україні, і навіть тих термінів, які ми використовуємо. Називати ці території «так званою Донецькою та Луганською Народною Республікою» або «частинами Донецької та Луганської областей, які не контролюються українським урядом»?

ДТ: Павло, приїхавши з Росії, чи вважали ви свої репортажі повністю відстороненими від конфлікту?

Павло: Так, хоча спочатку більшість незалежних журналістів, на кшталт мене, мали обґрунтоване співчуття до України. Україна була жертвою конфлікту. Це цілком природно, що на жертву звертають більше уваги – її слухають, їй довіряють. Це викликало гнів з боку проросійської громадськості як у Донецьку, так і в Москві. Мене називають «русофобом» і ворогом «російського світу» просто тому, що я став свідком агресії моєї країни щодо України та підтвердив цю агресію сухими та нещадними фактами. У Донбасі такі репортажі можна було робити до 2015 року. Потім стався злам і стало неможливим їхати до зони конфлікту, підконтрольної сепаратистам.

Через деякий час Україна, все ще залишаючись жертвою, почала нагадувати мені самого агресора. Human Rights Watch та Amnesty International підтвердили знущання над місцевими жителями [Донбасу] зі сторони представників українських силових структур; і стало очевидним, що українська влада не придушила корупцію та використовувала пропагандистські інструменти для тиску на ЗМІ. Масштаб відрізняється від російського, але схожість є очевидною.

ДТ: Як це вплинуло на вашу роботу?

Павло: Після того, як у мене зникла можливість відвідувати частини Донбасу, підконтрольні сепаратистам, я продовжував працювати на українській стороні, але зрозумів, що це неможливо, оскільки українські військові тримали під контролем те, що я міг побачити. Коли я втратив можливість працювати з обох сторін, а, отже, здатність об’єктивно оцінювати те, що відбувається в усій зоні конфлікту, я вирішив припинити роботу з висвітлення цієї війни і взагалі перестав цим займатись.

ДТ: Олександро, ви з Донецька. Як вам вдалося подолати цей додатковий тиск, під яким ви опинилися?

Олександра: Я краще не писатиму взагалі, ніж відчуватиму, що маю займатися само-цензурою. Після критичних репортажів про будь-яку зі сторін ви можете опинитися в чорному списку. Для мене це означатиме втрату можливості повернутися додому. Саме тому я працюю переважно як продюсер для міжнародних ЗМІ і тільки нещодавно почала публікувати свої власні роботи.

ДТ: Наталя та Анджеліна, чи схоже це все на вашу роботу під час висвітлення конфліктів у себе на батьківщині?

Наталя: Коли 2008 року між Росією та Грузією почалася війна, справжнім викликом для мене стало те, що я полетіла туди разом з іншими міжнародними кореспондентами, але я знала, що моя родина в Грузії і вона опинилася позаду російських військ. Мені довелося розділити свої зусилля між роботою та спробами додзвонитися до рідних. Я майже абстрагувалася від того, що це була моя країна. Певним чином мені пощастило, тому що репортажі для міжнародних ЗМІ допомагали уникнути патріотичного погляду на ситуацію. Але я розумію, чому місцеві журналісти часто вмотивовані патріотизмом – це їхня країна.

Анджеліна: Коли ви робите репортаж з місця де проживаєте, людям не складно здогадатися, чиї релігійні або політичні погляди ви поділяєте. До сьогоднішнього дня деякі журналісти в Північній Ірландії просять таксистів висаджувати їх не біля домівки, а на сусідній вулиці, про всяк випадок.

Як уже казала Анастасія, ми також сперечалися щодо мови та термінології. Деякі сторони не вважали наш конфлікт у Північній Ірландії війною, хоча для інших це була саме війна. Ми навіть не можемо погодитися, як це називати: конфлікт чи заворушення! Коли я працювала на BBC, у лоялістській спільноті вважали, що ми не достатньо британці, а націоналісти не довіряли нам, тому що вважали, що ми маємо британський світогляд. Так чи інакше, ми робили сюжети. Мені пощастило, що в BBC ми навчилися залишати свої політичної погляди “разом з пальто на вішалці” біля входу у компанію.

ДТ: Чи вважали ви свої репортажі повністю відстороненими від конфлікту в Північній Ірландії?

Анджеліна: До певної міри так, ми намагалися бути об’єктивними та неупередженими, водночас намагаючись співчувати потерпілим. Але після 1998 р. та Белфастської угоди ми відчували тиск не піднімати незручних тем – журналістів вважали учасниками «анти-мирного процесу», якщо вони розслідували певні теми. Насильство не закінчилося повністю, але, на щастя, трапляються лише його поодинокі випадки. Проте в багатьох спільнотах досі відчуважться гнів та ненависть.

Друге: Взаємодія з органами влади

ДТ: На які основні труднощі ви наражалися під час взаємодії з органами влади?

Олександра: Обидві сторони мене щонайменше двічі затримували і безліч разів допитували в багатьох інших випадках. Дуже бентежить, коли вас підозрюють у зраді або шпигунстві через неупереджені репортажі, а ті, хто вчиняє військові злочини, залишаються безкарними.

Павло: Ми всі повинні дбати про те, що приносимо з собою – знайдені речі, подарунки від солдатів, особливо зброю та боєприпаси. Здається, це не дуже важливо, але насправді це дійсно має значення. Багато страшних випадків сталося з моїми друзями, тому що вони просто не звертали уваги на те, що тримали у своїх кишенях. Це також стосується фотографій у вашій камері та записів у блокноті. Недбало сказане образливе слово може призвести до серйозних наслідків. Також дбайте про те, що зберігається у вас на картах пам’яті – перш ніж їхати кудись, завантажуйте все, що вам потрібно, до хмарного сховища.

Анастасія: Служба безпеки України – це велика проблема. Ви ставите питання, а вони кажуть «на яку країну ви працюєте?» А іноді ви думаєте, може я зробила щось не так? Може я не маю ставити ці питання? Може, виконуючи свою роботу, я допомагаю Кремлю? Отже, це чинить на вас тиск.

ДТ: Анджеліно, ви пам’ятаєте журналістів, які знаходилися під тиском британського уряду під час конфлікту в Північній Ірландії?

Анджеліна: Хорошим прикладом був 1989 рік, коли троє членів ІРА були вбиті британськими силами безпеки в Гібралтарі. Коли BBC та інша телекомпанія провели розслідування і виявили, що вбиті люди були неозброєними, прем’єр-міністр Маргарет Тетчер змусила генерального директора BBC не випускати цю програму в ефір. Врешті-решт, її транслювали лише на BBC у Північній Ірландії, але не в усій Великобританії. Інша телекомпанія, яка висвітлила цю історію, незабаром втратила франшизу.