ТРАВМА ТА ВІДПОВІДАЛЬНА ЖУРНАЛІСТИКА

Проведення інтерв’ю з тими, хто зазнав психологічної травми, особливо внаслідок конфлікту – складне завдання, незалежно від того, проводиться таке інтерв’ю відразу після інциденту або ж через багато років. Інформування про людські втрати під час війни однозначно відповідає суспільним інтересам, але спроби поговорити з людьми про вбивство близької людини або кількох членів їхньої родини або спільноти слід робити з належним умінням і делікатністю. Багато людей зазнали і продовжують зазнавати сильного болю, бачити кошмари і відчувати тривогу через власний травматичний досвід.

Представники медіа повинні переконуватися в тому, що їхня діяльність не викликає повторної травматизації, тобто не збільшує шкоду, заподіяну внаслідок насильства, тією шкодою, яку можуть спричинити дії недосвідчених або непорядних журналістів. У конфліктних або постконфліктних ситуаціях жертви насильницьких дій можуть неодноразово зазнавати страждань внаслідок неналежного висвітлення в ЗМІ, громадської байдужості, нездатності поліції/сил безпеки провести розслідування, несправедливості в судах, або “винагородження” винних під час процесу мирного врегулювання конфлікту.

Важливо, щоб журналісти, тележурналісти та фотокореспонденти працювали з потерпілими делікатно і конструктивно, уникаючи втручання, нехай і ненавмисного, до особистого горя людини та не заподіюючи їй ще більших страждань.

Цей ресурс, розроблений Дарт центром з журналістики та травми зі значним внеском журналістів-фрілансерів, які мають досвід роботи в Україні з ветеранами та жертвами насильницьких дій, надає рекомендації як працювати з вразливими групами населення з належною уважністю та відповідальністю.

Спершу в лютому Росія анексувала Крим. Потім, через кілька місяців, «сепаратисти», за підтримки російського спецназу та зброї, проголосили республіками деякі частини українського східного Донбасу. Для повернення території новий уряд України направив війська разом з батальйонами добровольців, деякі з яких сповідують ультраправу ідеологію. Після кількох місяців напружених боїв конфлікт зосередився вздовж лінії фронту, що проходить через Донбас. Загинули тисячі мирних жителів і бійців, а мільйони громадян України були вимушені переселитися до інших регіонів України, Росії та ЄС. Тепер війна, яка іноді описується як «заморожений конфлікт», продовжується з щоденними обстрілами між обома сторонами вздовж усієї лінії фронту та збільшенням кількості жертв.

Тим часом журналістам з України та Росії доводилося вести репортажі про війну, яка відбувається на території їхньої домівки або поблизу неї. Вони мали справу з тиском і цензурою зі сторони своїх же урядів або співгромадян, яким були не до вподоби їхні репортажі. Вони наражалися на арешти, викрадення, здирництво та погрози членам своїх родин зі сторони владних структур по той бік конфлікту. Їм також доводилося мати справу зі спрощеннями, нав’язаними ззовні, наприклад, що Україна – це країна, розділена між російськомовним сходом який орієнтується на Москву, та україномовним заходом, який дотримується єдиного погляду на українську національну ідентичність. Істина, як завжди, складніша.

Як журналістам, які працюють у такому середовищі, вдається залишатися об’єктивними, долати ризики та розвивати вміння розуміти травматичний досвід та пов’язані з ним проблеми? І чи є щось, чому ми можемо навчитися в журналістів, які висвітлювали інші конфлікти в своїх країнах? Наталя Антелава, Анджеліна Фуско, Олександра Грибенко, Павло Канигін та Анастасія Станко розповіли про свій досвіт роботи Деніелу Тріллінгу для Дарт центру з журналістики і травми. Дін Айдукович поділився своїми висновками спеціалиста, який займається психологічними травмами.

Перше: освітлення війни у власній країні

Деніел Тріллінг: Анастасія, чи був такий момент, коли прийшло усвідомлення, що ваші репортажі мають бути більше, ніж просто «патріотичними»?

Анастасія: На початку конфлікту на Сході України багато наших друзів пішли воювати, і ми хотіли бути поряд з ними, щоб стати свідками їхніх дій. Але за декілька місяців бачиш, що мирні жителі страждають від всього цього насильства, що їх травмували – і розумієш, що військові не є головними героями цієї історії. Отож ми почали робити сюжети про мирних жителів.

ДТ: Наскільки інші журналісти в Україні дійшли, на вашу думку, аналогічних висновків?

Анастасія: У нас в Україні є жарт, що існують звичайні журналісти і журналісти «Слава Україні» [«Слава Україні» – націоналістичне гасло – прим. автора]. Є аргументи, що, можливо, ми не маємо бути об’єктивними і повинні бути воїнами інформаційної війни; що ми повинні говорити правду, але, є деякі факти, які, можливо, не слід висвітлювати. Деякі журналісти кажуть, що про насильство з боку українських війскових необхідно говорити лише після закінчення війни. Але наша команда Громадського, наприклад, не може так чинити, тому що це не відображатиме всієї правди. Ми працюємо для мирного населення, і ця правда стосується їхнього життя та безпеки.

І така суперечка виникає не тільки з приводу насильства з боку українських військових –  вона також стосується питань про дипломатичні шляхи вирішення конфлікту або сюжетів про корупцію в Україні, і навіть тих термінів, які ми використовуємо. Називати ці території «так званою Донецькою та Луганською Народною Республікою» або «частинами Донецької та Луганської областей, які не контролюються українським урядом»?

ДТ: Павло, приїхавши з Росії, чи вважали ви свої репортажі повністю відстороненими від конфлікту?

Павло: Так, хоча спочатку більшість незалежних журналістів, на кшталт мене, мали обґрунтоване співчуття до України. Україна була жертвою конфлікту. Це цілком природно, що на жертву звертають більше уваги – її слухають, їй довіряють. Це викликало гнів з боку проросійської громадськості як у Донецьку, так і в Москві. Мене називають «русофобом» і ворогом «російського світу» просто тому, що я став свідком агресії моєї країни щодо України та підтвердив цю агресію сухими та нещадними фактами. У Донбасі такі репортажі можна було робити до 2015 року. Потім стався злам і стало неможливим їхати до зони конфлікту, підконтрольної сепаратистам.

Через деякий час Україна, все ще залишаючись жертвою, почала нагадувати мені самого агресора. Human Rights Watch та Amnesty International підтвердили знущання над місцевими жителями [Донбасу] зі сторони представників українських силових структур; і стало очевидним, що українська влада не придушила корупцію та використовувала пропагандистські інструменти для тиску на ЗМІ. Масштаб відрізняється від російського, але схожість є очевидною.

ДТ: Як це вплинуло на вашу роботу?

Павло: Після того, як у мене зникла можливість відвідувати частини Донбасу, підконтрольні сепаратистам, я продовжував працювати на українській стороні, але зрозумів, що це неможливо, оскільки українські військові тримали під контролем те, що я міг побачити. Коли я втратив можливість працювати з обох сторін, а, отже, здатність об’єктивно оцінювати те, що відбувається в усій зоні конфлікту, я вирішив припинити роботу з висвітлення цієї війни і взагалі перестав цим займатись.

ДТ: Олександро, ви з Донецька. Як вам вдалося подолати цей додатковий тиск, під яким ви опинилися?

Олександра: Я краще не писатиму взагалі, ніж відчуватиму, що маю займатися само-цензурою. Після критичних репортажів про будь-яку зі сторін ви можете опинитися в чорному списку. Для мене це означатиме втрату можливості повернутися додому. Саме тому я працюю переважно як продюсер для міжнародних ЗМІ і тільки нещодавно почала публікувати свої власні роботи.

ДТ: Наталя та Анджеліна, чи схоже це все на вашу роботу під час висвітлення конфліктів у себе на батьківщині?

Наталя: Коли 2008 року між Росією та Грузією почалася війна, справжнім викликом для мене стало те, що я полетіла туди разом з іншими міжнародними кореспондентами, але я знала, що моя родина в Грузії і вона опинилася позаду російських військ. Мені довелося розділити свої зусилля між роботою та спробами додзвонитися до рідних. Я майже абстрагувалася від того, що це була моя країна. Певним чином мені пощастило, тому що репортажі для міжнародних ЗМІ допомагали уникнути патріотичного погляду на ситуацію. Але я розумію, чому місцеві журналісти часто вмотивовані патріотизмом – це їхня країна.

Анджеліна: Коли ви робите репортаж з місця де проживаєте, людям не складно здогадатися, чиї релігійні або політичні погляди ви поділяєте. До сьогоднішнього дня деякі журналісти в Північній Ірландії просять таксистів висаджувати їх не біля домівки, а на сусідній вулиці, про всяк випадок.

Як уже казала Анастасія, ми також сперечалися щодо мови та термінології. Деякі сторони не вважали наш конфлікт у Північній Ірландії війною, хоча для інших це була саме війна. Ми навіть не можемо погодитися, як це називати: конфлікт чи заворушення! Коли я працювала на BBC, у лоялістській спільноті вважали, що ми не достатньо британці, а націоналісти не довіряли нам, тому що вважали, що ми маємо британський світогляд. Так чи інакше, ми робили сюжети. Мені пощастило, що в BBC ми навчилися залишати свої політичної погляди “разом з пальто на вішалці” біля входу у компанію.

ДТ: Чи вважали ви свої репортажі повністю відстороненими від конфлікту в Північній Ірландії?

Анджеліна: До певної міри так, ми намагалися бути об’єктивними та неупередженими, водночас намагаючись співчувати потерпілим. Але після 1998 р. та Белфастської угоди ми відчували тиск не піднімати незручних тем – журналістів вважали учасниками «анти-мирного процесу», якщо вони розслідували певні теми. Насильство не закінчилося повністю, але, на щастя, трапляються лише його поодинокі випадки. Проте в багатьох спільнотах досі відчуважться гнів та ненависть.

Друге: Взаємодія з органами влади

ДТ: На які основні труднощі ви наражалися під час взаємодії з органами влади?

Олександра: Обидві сторони мене щонайменше двічі затримували і безліч разів допитували в багатьох інших випадках. Дуже бентежить, коли вас підозрюють у зраді або шпигунстві через неупереджені репортажі, а ті, хто вчиняє військові злочини, залишаються безкарними.

Павло: Ми всі повинні дбати про те, що приносимо з собою – знайдені речі, подарунки від солдатів, особливо зброю та боєприпаси. Здається, це не дуже важливо, але насправді це дійсно має значення. Багато страшних випадків сталося з моїми друзями, тому що вони просто не звертали уваги на те, що тримали у своїх кишенях. Це також стосується фотографій у вашій камері та записів у блокноті. Недбало сказане образливе слово може призвести до серйозних наслідків. Також дбайте про те, що зберігається у вас на картах пам’яті – перш ніж їхати кудись, завантажуйте все, що вам потрібно, до хмарного сховища.

Анастасія: Служба безпеки України – це велика проблема. Ви ставите питання, а вони кажуть «на яку країну ви працюєте?» А іноді ви думаєте, може я зробила щось не так? Може я не маю ставити ці питання? Може, виконуючи свою роботу, я допомагаю Кремлю? Отже, це чинить на вас тиск.

ДТ: Анджеліно, ви пам’ятаєте журналістів, які знаходилися під тиском британського уряду під час конфлікту в Північній Ірландії?

Анджеліна: Хорошим прикладом був 1989 рік, коли троє членів ІРА були вбиті британськими силами безпеки в Гібралтарі. Коли BBC та інша телекомпанія провели розслідування і виявили, що вбиті люди були неозброєними, прем’єр-міністр Маргарет Тетчер змусила генерального директора BBC не випускати цю програму в ефір. Врешті-решт, її транслювали лише на BBC у Північній Ірландії, але не в усій Великобританії. Інша телекомпанія, яка висвітлила цю історію, незабаром втратила франшизу.

Сексуальне насильство може бути фізичним або психологічним і відбуватися проти чоловіків, жінок або дітей будь-якого віку. Воно включає в себе зґвалтування, яке, як відомо, є одним з найбільш травматичних випадків, пережитих людиною. Обговорення цієї теми, як правило, пов’язане з дуже високим рівнем переживань – під час розповіді про такі ситуації люди, які мають такий досвід, можуть заново переживати деякі з тих емоцій, які вони відчували під час нападу. Отже, журналісти повинні виявляти особливу обережність, якщо вони хочуть уникнути посилення переживань у осіб, що дають інтерв’ю.

Сексуальне насильство також має більш глибокі наслідки: його вплив може поширюватися на інші побічно залучені сторони, зокрема членів сім’ї та близьких осіб, або навіть свідків цієї події. При застосуванні сексуального насильства як засобу ведення війни, у цілих громад може кардинально змінюватися ставлення до себе або до сусідніх груп.

Підготовка до висвітлення сексуального насильства вимагає особливої уваги і підвищеної етичної чутливості. Воно також вимагає спеціальних навичок проведення інтерв’ю, розуміння законодавства та базової обізнаності про психологічний вплив травми.

ПІДГОТОВКА ТА ПІДХОДИ

Детально ознайомтеся з імовірними наслідками та причинами сексуального насильства. Вивчіть місцеві умови та обставини. Під час проведення такого дослідження, не зациклюйтеся на отриманих результатах. Незалежно від того, наскільки ви знаєтесь на цій темі, навряд чи вдасться збагнути, як саме окремо взята людина відчула події, що з нею трапилися.

Правильно підбирайте вирази. Зґвалтування або напад – це не «секс». Сексуальна наруга не є «любовним зв’язком». Зґвалтування або сексуальне насильство жодним чином не пов’язане з нормальним статевим життям; торгівлю жінками не слід плутати з проституцією.

Люди, які постраждали від сексуального насильства, можливо, не хочуть, щоб їх називали «жертвами», якщо вони самі не вдавалися до такого тлумачення. Багато хто віддає перевагу слову «потерпілий».

Поважайте право потенційного опитуваного сказати «ні». Нікого і ніколи не можна змушувати докладно розповідати про такий травматичний досвід, як зґвалтування. Не кожен перебуває в атмосфері, яка сприяє таким розповідям.

• Якщо є місцевий експерт або організація з підтримки, які залучені до цієї справи, подумайте про звернення до них за допомогою, якщо спілкування із представниками медіа може погіршити ситуацію.

• Яким би чуйним не був інтерв’юер-чоловік, переважно жінка-потерпіла відчуває себе в більшій безпеці, даючи інтерв’ю іншій жінці; якщо це не вбачається можливим, колега-жінка повинна перебувати поруч.

• Будьте неупереджені та реалістичні. Не примушуйте, не обманюйте, не хитруйте, не пропонуйте винагороду і не кажіть, що згода на інтерв’ю вплине на надання додаткової допомоги/силового втручання.

Поставте собі запитання, чи може спілкування з людиною спричинити загрозу її безпеці й недоторканності приватного життя. У деяких суспільствах навіть підозра на те, що людина була зґвалтована, може призвести до приниження, підданню остракізму і навіть до подальшого насильства. Зважте всі «за» і «проти» та подумайте про те, як і де ви можете зустрітися з потенційним джерелом інформації.

• Представтеся і ніколи не приховуйте того, що ви журналіст. Роз’яснення того, як ви збираєтеся подати історію, швидше за все, допоможе створити атмосферу довіри між Вами та опитуваним та призведе до покращення результатів роботи.

ПІД ЧАС ІНТЕРВ’Ю

Встановіть основні правила. Насильницькі та образливі дії позбавляють людей відчуття контролю над ситуацією, тому важливо створити відчуття безпеки під час інтерв’ю. Спробуйте залучити свого опитуваного до процесу прийняття рішень: запитайте людину, чи може вона порекомендувати безпечне місце і час.

• Якщо ви користуєтеся послугами перекладача, проінструктуйте його про основні принципи, викладені в цьому документі. Теле- та радіожурналісти повинні розглянути можливість запису інтерв’ю на рідній мові опитуваного поряд з залученням мінімальної кількості членів команди.

• З самого початку дайте опитуваному зрозуміти, скільки часу забере увесь процес, і запитайте, чи може він провести з вами цей час. Переривання людини без попереднього попередження в той момент, коли вона описує власний травматичний досвід, може заподіяти їй сильний біль.

Секрет гарного інтерв’ю криється в активному та неупередженому вислуховуванні. Звучить просто, але розвиток цього вміння вимагає часу та зусиль. Ставте відкриті запитання.

Не варто недооцінювати того, як ваші власні реакції на травматичні подробиці можуть впливати на розмову. Якщо ви вважаєте матеріал складним, мовчки прийміть цей факт і сфокусуйте свою увагу на тому, про що йде мова. Зазвичай допомагають спроби слухати трохи уважніше, спостерігати за мімікою, мовою тіла тощо. (Час для оцінки впливу на журналіста настає після інтерв’ю).

Сексуальне насильство асоціюється з високим ступенем самозвинувачення, провини і сорому. З цієї причини уникайте будь-яких фраз, які можуть мати на увазі певну відповідальність опитуваного. Будьте обережні, ставлячи запитання про те, «чому» – їх вживають переважно слідчі. Не дивуйтеся, якщо версія подій опитуваного буде неповною. Ті, хто пережили сексуальне насильство, часто «закриваються» емоційно: їхні спогади можуть бути фрагментарними, а в деяких випадках вони навіть можуть повністю блокувати події. Неповні та суперечливі дані не є попереднім доказом брехні, а скоріше ознакою боротьби, яку можуть відчувати опитувані, осмислюючи те, що з ними сталося.

Ніколи не кажіть, що знаєте, як вони почуваються – ви цього не знаєте. Замість цього можна сказати: «Я розумію, наскільки це складно для Вас». Якщо ви стикалися з сексуальним насильством, пам’ятайте про те, що їхні обставини, хвилювання, реакції, травми і отримана підтримка можуть бути зовсім іншими, ніж ваші. Подумайте, чому у вас може виникнути бажання поділитися своїм досвідом – яка ваша мета? Ви намагаєтеся домогтися довіри або проявити симпатію? Чи може це призвести до маніпуляції емоціями опитуваного, щоб змусити його розкритися і надати вам більш детальну інформацію? Чи є ймовірність того, що розповідь вашої власної історії може призвести до того, що фокус уваги буде сконцентрований на вас, а не на людину, з якою ви проводите інтерв’ю?

Закінчуйте інтерв’ю на хорошій ноті. Після обговорення проблем, які важливі для вашого репортажу, запитайте опитуваного, чи хоче він додати ще що-небудь. І найголовніше, переконайтеся, що ви направляєте розмову в обговорення цього моменту і обговорюєте речі, які опитуваний вважає безпечними.

Будьте на зв’язку з опитуваним після публікації або трансляції репортажу. Якщо ви скажете, що передасте йому копію/примірник або запис того, що ви пишете/транслюєте, тримайте свою обіцянку.

НАПИСАННЯ СТАТТІ/ ЗАПИС МАТЕРІАЛУ

Знову ж таки, підбирайте вирази. Сексуальне насильство є одночасно глибоко особистим досвідом і явищем, яке має більш широкі наслідки для суспільства.

• Описуючи напад, спробуйте тримати баланс, визначаючи, скільки графічних деталей потрібно використовувати. Надмірна їх кількість може бути марною; мала – здатна зменшити переконливість історії потерпілого.

• Під час конфлікту – зґвалтування військовослужбовцями є військовим злочином. Викладення подібних ситуацій в якості прикрого, але передбачуваного атрибуту війни є неприйнятним.

Пам’ятайте про наслідки публікації. Журналісти мають робити все можливе для уникнення подальшого насильства над опитуваними або підриву їхнього становища в суспільстві. У вас і у вашого редактора повинен бути план, який передбачає наслідки висвітлення цієї теми в соціальних мережах. (У багатьох ситуаціях кращий варіант – відключення можливості коментування онлайн-статей.)

• Подумайте про те, щоб надати потерпілим можливість ознайомитися з деякими частинами репортажу про них перед його публікацією. За допомогою цього ви можете зменшити наслідки розголосу, а також відшукати фактичні помилки. Прочитавши і побачивши докази ваших намірів, вони можуть зважитися на те, щоб розповісти вам інші подробиці своєї історії.

• Розповідайте всю історію. Іноді ЗМІ вибирають окремі ситуації і зосереджуються на трагічних аспектах, проте журналісти добре обізнані на тому, що насильство може бути частиною тривалої соціальної проблеми, збройного конфлікту або складової історії громади. Розуміння цих обставин і того, як люди впоралися з травмою, спричиненою сексуальним насильством, в довгостроковій перспективі може надати корисну інформацію. Однак, факт того, що проблема має певну історію, зовсім не означає наявності якоїсь неминучості даної ситуації. Фіксуйте те, що робиться для покращення ситуації.

• У разі необхідності, давайте опитуваним, глядачам або читачам посилання на відповідні ресурси та інформацію про сексуальне насильство.

Перевірте ще раз, чи можете ви піддати ризику анонімність джерела. Чи не залишили ви в кінцевому матеріалі деталі, які можуть ненавмисно давати можливість ідентифікувати людину? Робота, вік і місцезнаходження можуть сприяти розкриттю. Обличчя або одяг можуть бути затінені на фотографіях або у відеоматеріалі.

Цей текст є адаптованою версією порад на основі дослідження Дарт центру журналістики та травми щодо освітлення тем про сексуальне насильство. Додаткову інформацію можна знайти на www.dartcentre.org